Драгоманов Михайло Петрович

Драгоманов Михайло Петрович ( 30 (18) вересня 1841 р., Україна, Гадяч - 20 червня 1895 р., Болгарія, Софія) - видатний український публіцист, історик, філософ, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, науковець в галузі економіки. (Брат письменниці та громадської діячки Олени Пчілки - Ольги Петрівни Драгоманової (Косач), дядько Лесі Українки.)

Михайло Петрович Драгоманов народився 30 (18) вересня 1841 у місті Гадячі Полтавської губернії в родині зубожілого дворянина. Його батько Петро Якимович (1802 - 1860) був передовим для свого часу громадським діячем і письменником, а дядько Яків Якимович - поетом-декабристом. Батьки Михайла були дрібнопомісними дворянами, нащадками козацької старшини і поділяли ліберальні для свого часу погляди. "Я надто зобов'язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби..." - згадував пізніше М. Драгоманов.

З 1849 по 1853 рік юнак навчався в Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом, а у 1853 - 1859 роках у Полтавській гімназії, де його вихователями були такі видатні педагоги, як Олександр Стронін і Казимір Полевич. Це були часи накопичення знань, розширення поля інтересів, захоплення новітніми політичними течіями. М. Драгоманов вражав викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю. Його сестра Ольга (майбутня письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки) згадувала, що "книжок... Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів... здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі... як Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо". "Полтавська гімназія дала юнакові багато", - писала про Михайла Драгоманова його сестра Олена Пчілка.

Восени 1859 року Михайло вступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Тут у нього з'являються значно ширші і більші можливості вдосконалювати свою загальну освіту, повніше і живіше знайомитися з тими суспільними і політичними процесами, що постійно зароджувалися у неспокійному студентському середовищі. Університет тих часів являв собою один із найважливіших осередків наукового, культурного і громадського життя. Значною мірою це була заслуга попечителя цього закладу, славетного хірурга М. Пирогова, який "допустив у Києві de facto академічну свободу, схожу на європейську". М. Драгоманов намагався встигати й органічно поєднувати процес навчання з практичною громадською роботою, на яку підштовхували розбуджені загальною ситуацією політичні настрої.
У 1863 році він закінчує університет, а з 1864 - працює тут приват-доцентом, з 1870 - доцентом цього університету де викладає історію.
В цей період він бере активну участь у діяльності Південно-Західного відділення Російського географічного товариства та київської "Старої громади". Видає разом з В. Антоновичем двотомник "Исторические песни малорусского народа" (1874 - 75), "Малорусские народные предания и рассказы" (1876). Ці об'єднання виникали як форма пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української літератури, історії, культури, народного побуту, права. Пізніше у 70-х рр. з'явилися нові, молоді Громади, в статутах яких уже стояло питання про "самостійне політичне існування" України з "виборним народним правлінням". З середини 60-х років становлення М.Драгоманова як ученого відбувається у тісному взаємозв'язку з його публіцистичною діяльністю. По суті, в цих роботах М.Драгоманова - історичних, етнографічних, філологічних, соціологічних - мимоволі відбувається зміщення акцентування на політичне підґрунтя означуваного питання.

У 1871 році Київський університет відряджає М.Драгоманова за кордон. Замість запланованих двох років молодий учений пробув там майже три, відвідавши за цей час Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Гайдельберг, Львів. Особливе місце в політично-публіцистичній діяльності М.Драгоманова посідає Галичина. Він був одним з перших, хто намагався розбудити галицьке громадське життя, піднести рівень суспільної свідомості. Трирічне закордонне турне М.Драгоманова було надзвичайно плідним для молодого вченого. Він тепер міг критично оглянути й оцінити свої переконання, зіставляючи їх з наочним західноєвропейським досвідом.
У 1875 році його звільняють з університету за політичну неблагонадійність і наступного року Михайло Петрович був змушений був емігрувати до Швейцарії. У Женеві він створив осередок політичної еміграції, центр, за висловом І. Франка, "українського руху та української думки", що діяв протягом 20 років. Заснував він також вільну безцензурну українську друкарню, в якій видавав збірники "Громада" (пізніше - журнал "Громада") (1878 - 1882), а також твори, які в Росії не могли бути видані: П. Мирного та І. Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", "Люборацькі" А. Свидницького, твори Т. Г. Шевченка та інші.
У 1878 році Михайло Драгоманов виступив на Міжнародному літературному конгресі в Парижі з протестом проти заборони російським урядом українського письменства. Його антицарські памфлети "Турки внутрішні і зовнішні", "Дітозгубство, здійснюване російським урядом", "До чого довоювались", "Внутрішнє рабство і війна за визволення" та інші заборонялися в Росії, але були відомі у світі і принесли Драгоманову славу "українського Герцена".
Разом з С. Подолинським і М. Павликом створює "Женевський гурток" - перший український осередок; здійснює - через М. Павлика та І. Франка - визначальний вплив на український радикальний рух у Галичині. 1885 р. через свої ліві погляди Драгоманов позбавляється підтримки київських "українофілів" і ще тісніше співпрацює з галицькими молодими інтелігентами у розробленні теоретичних засад радикального руху й філософії національної ідеї. Пише праці: "Переднє слово до "Громади" (1878), "Пропащий час" (1878), "Шевченко, українофіли і соціалізм" (1879), "Историческая Польша и великорусская демократия" (1881 - 82), "Вольный союз" (1884), "Либерализм й земство в России" (1889)та ін.

В 1890 році Михайло Петрович разом із І. Франком, М. Павликом та іншими брав участь у заснуванні Русько-української радикальної партії. Протягом 1870 - 90 років був співавтором українських революційно-демократичних видань у Галичині. У журналах "Друг", "Народ", "Світ" він друкував літературно-критичні, наукові та публіцистичні статті. Виступав також в англійській, німецькій, французькій, італійській періодиці.
Великі заслуги Драгоманова як історика та фольклориста і етнографа. Йому належать такі праці: "Історичні пісні малоруського народу" (1874 - 75, у співавторстві з В. Антоновичем), "Малоруські народні перекази і оповідання" (1876), "Нові українські пісні про громадські справи: 1764 - 1880" (1881) та ін. Багато праць присвятив Т. Г. Шевченкові. Був обраний почесним членом багатьох міжнародних організацій і товариств.
За шість років до смерті, у 1889 році, переслідуваний реакціонерами та поліцією і в Росії, і в Австрії, Драгоманов переїхав до Болгарії, де зайняв місце професора щойно відкритого Софійського університету. Тут він також зробив цінний внесок у становлення освіти і науки у Болгарії. Його власна бібліотека (а це близько 10 тис. томів) лягла в основу університетської книгозбірні, що й нині носить його ім'я. Доклав зусиль і до створення національної бібліотеки в Софії - тепер це всесвітньо відома бібліотека ім. Кирила і Мефодія.
Виважений і проникливий політик М.Драгоманов мучився тією задушливою атмосферою у суспільстві, що склалася на теренах Російської імперії у ставленні до національних меншин. Це був період перед черговим тотальним наступом на вільнолюбний настрій народу. "Пригнічений стан духу значною мірою збільшується від усвідомлення печального стану справ в Україні", - так свідчила Леся Українка про останні дні життя Михайла Петровича. Тимчасові поліпшення загального стану сприяли сплескам творчого піднесення, але несподівана смерть від розриву аорти 20 червня 1895 року обірвала життя великого вченого і громадського діяча. Похований Михайло Драгоманов у Софії.

Ім'я Михайла Петровича Драгоманова - одне з найславніших серед великої кількості полтавців, що в усі часи прославляли українську науку, письменство, мистецтво. Він увійшов в історію української культури і літератури як видатний літературний критик і публіцист, історик і фольклорист, патріот і непохитний борець за свободу своєї вітчизни. І. Франко і М. Павлик називали його своїм учителем. Ним він був і для своєї племінниці Лесі Українки. За 30 років наукової, літературно-критичної і публіцистичної діяльності М. П. Драгоманов написав понад дві тисячі праць. Лише фольклористика складає майже 10 томів. Славився він і як пряма, чесна, принципова людина на поприщі громадського і політичного життя.
Михайло Петрович Драгоманов своїми працями висвітлив перспективу історичного розвитку України, що полягала в національному відродженні. Смілива і правильна думка вченого не могла не подавлятись тоталітарними режимами. Драгоманов тривалий час був символом незалежної держави, тому лише зі здобуттям цієї незалежності Україна може вільно вшановувати пам'ять свого великого громадянина. Уперше по довгих десятиліттях у вересні 1995 року пошанувала М. П. Драгоманова і Полтавщина. У Гадячі в міському парку було вирішено встановити скульптуру родини Драгоманових, і встановлено пам'ятний знак. Колишня вулиця Комуністична одержала назву Драгомановської. І тільки в самій Полтаві про нього ніщо не нагадує.