Горленко Василь Петрович

Горленко Василь Петрович (01/13.01.1853 — 13/26.04.1907),- письменник, мистецтвознавець, журналіст, етнограф, літературний і художній критик.

Горленко Василь Петрович народився 13 січня 1853 року у селі Ярошівка Прилуцького повіту Полтавської губернії (тепер село Українське Талалаївського району Чернігівської області) в заможній поміщицькій сім'ї. Походив із старовинного козацького роду, започаткованого Лазарем Горленком. Батька свого, штаб-ротмістра, Василь не пам’ятав, бо народився в рік його смерті. Навчався спершу у Першій Полтавській гімназії, потім - у Ніжинському ліцеї князя Безбородька. Ґрунтовні знання з французької словесності, мистецтва, філософії здобув у Сорбонні. Із Франції Горленко виніс дужий вплив видатного теоретика літератури і мистецтва Іпполіта Тена.
На початку 80-х років Василь Петрович повернувся в Ярошівку й розпочав працювати на ниві української культури: досліджував архіви і старожитності поміщицьких маєтків, церков, монастирів, записував фольклор, співпрацював із журналами. З 1882 року він активний дописує до журналу «Киевская старина». Перша стаття — про кобзаря з Полтавщини І. Крюковського — поклала початок періоду літературно-етнографічної діяльності Горленка. З частих мандрівок Василь Петрович привозив багато матеріалів і вражень, які описував і надсилав до періодичних видань. У нього зав’язується листування з П. Мирним, П. Мартиновичем, Ганною Барвінок, О. Стороженком та ін.

Час від часу він навідується до Петербурга. Там вишукує старі українські книжки, подовгу просиджує в Публічній бібліотеці. Північна столиця не вабить його. Він знову повертається в Ярошівку, працює над мистецтвознавчими розвідками й перекладами французьких книжок, пише рецензії.
Але в 90-х роках його матеріальне становище погіршується, і він змушений їхати до Петербурга, щоб стати журналістом заради шматка хліба. У 1898 році в Києві виходить з друку перша збірка В. Горленка «Південноруські нариси і портрети» (1993 перевидана репринтним способом під назвою «Південноруські образи та портрети» (серія книжкових пам’яток «Українські пропілеї»). Тут вміщено такі розвідки, як «Батьківщина Гоголя», «Шевченко — живописець і гравер», «Дві поїздки з М. Костомаровим», «Україна в зображенні французів» та ін. 1899 року виходить друга збірка — «Українські бувальщини», що мали два розділи: «Старовинні силуети» й «Художники». Останні склали біографічні розповіді про В. Боровиковського і Д. Левицького. Саме тут Горленко виразно підкреслив думку про естетичну обдарованість українського народу і виняткове значення вихідців з України в розвитку російського живопису XVIII століття. З часом зв’язок В. П. Горленка з Україною слабне. У 1901 році він приїхав на Полтавщину від редакції петербурзького «Нового времени» для підготовки ювілейного нарису про М. В. Гоголя (в 1902 році минало 50 років від дня смерті письменника). У 1903 році був присутній на відкритті пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві.

У 1905 році в Петербурзі вийшла третя й остання книжка Василя Горленка «Відблиски: Замітки з словесності і мистецтва». У ній, як писав рецензент, була «крапелька близького, рідного нам духу, українства». В «малоросійському циклі» знаходимо статтю про І. П. Котляревського, а також «Записки Пилипа Орлика».

Кінець життя видатного дослідника-мистецтвознавця був нерадісний. У Ярошівці на нього насідали кредитори, так що мусив звертатись за допомогою до Панаса Мирного. Він не мав грошей, родини, спокою, домашнього затишку... Наприкінці 1905 року з Полтави надійшло запрошення до співпраці в новому українському часописі «Рідний край», але Василь Петрович делікатно відмовився бо не почував у собі достатніх сил для цього...

Помер Василь Петрович 26 квітня 1907 року одиноким, серед чужих людей, у петербурзькій лікарні. Він хотів бути похований у рідному селі, і його бажання було виконано. В. П. Горленка поховали поряд з рідними. Спільний гранітний обеліск ледве можна відшукати серед заростей акації на старому сільському кладовищі.

Сергій Павлович Шелухін

Сергій Павлович Шелухін (1864 — 1938) — правознавець, громадський і політичний діяч, письменник (писав вірші під псевдонімом С. Павленко).

Народився Сергій Шелухін 6 жовтня 1864 року в селі (Денеги) Золотоніського повіту Полтавської губернії (нині Черкаська область) у дворянськый родині.
Навчався на юридичному факультеті Володимирського (Київського) університету. Був студентом проф. Володимира Антоновича. Під час навчання в університеті Сергій був активним учасником національного відродження, членом “української громади”, захищав ідеали незалежної соборної України.
Після закінчення університету, працював у судових установах Єлисаветграда, Кам’янця-Подільського, Кишенева, займав посади слідчого судді, згодом – прокурора, почесного судді та члена окружного суду в Одесі.
Активний в українському русі, починаючи з 1905 року: голова Революційного комітету в Одесі (1917), діяч УПСФ, член Української Центральної Ради, генеральний суддя УНР, міністр судових справ в уряді В. Голубовича (лютий-квітень 1918).
В період гетьманату — член Державного Сенату та голова делегації на переговорах з РРФСР.
За Директорії — виконуючий обов'язки міністра юстиції в уряді Володимира Чехівського (1919), член української делегації на мирній конференції в Парижі (1919).
З 1921 жив у Чехо-Словаччині; професор карного права УВУ й Українського Педагогічного Інституту ім. М. Драгоманова у Празі (1924 — 25), член Українського Історично-Філологічного Товариства; голова Українського Комітету у Чехо-Словаччині (Прага) та Українського Правничого Товариства в Чехії. Відомі такі його твори як «Звідкіля походить Русь — теорія кельтського походження Київ. Руси» (1929), «Україна — назва нашої землі з найдавніших часів» (1936), «Німецька колонізація на Україні» (1938) тощо.
Помер у 1938 році у Празі.