Інна Станіславівна Дідик-Снарська

Лились рядки, текли слова чудові
Й було так затишно й спокійно на душі.
Хоча в віршах звучала білоруська мова,
Та це були українські вірші...

Моє знайомство з творчістю цієї чудової поетеси відбулося у невеликому приміщенні Полтавського краєзнавчого музею на представленні лауреатів літературної премії імені Леоніда Бразова за 2010 рік. Виступали імениті і не дуже літератори, розповідали про свої твори, а під кінець зустрічі вийшла молода білява жінка і почала читати свої вірші. У кімнаті висіла тиша, а скрізь неї проринали і лились ніжні і гарні поетичні рядки. Вони зачаровували, а тихий голос все продовжував їх читати... І тільки коли прозвучали останні рядки поезії, я несподівано для себе зрозумів, що вони були написані не українською, а білоруською мовою, але були доволі зрозумілими і простими...
Згодом доля ще раз звела мене з Інною, і я не міг не скористатися нагодою ближче познайомитися з нею.

Інна Снарська народилася 7 березня 1965 року у старовинному білоруському місті Полоцьку. Мати Інни Алла Іванівна була вчителькою білоруської мови та літератури, тому у їхній домашній бібліотеці було чимало книг славетних білоруських поетів та прозаїків. Серед них твори Максима Багдановича, та Янки Купали, Василя Бикова та Івана Мележа, Володимира Короткевича та Ригора Барадуліна. Вже набагато пізніше доля зведе Інну з останнім і він, Народний поет Білорусі Ригор Барадулін, спочатку дасть їй рекомендацію до Спілки білоруських письменників, а згодом буде редактором її поетичної збірки “Пачакай, мая птушка...”

Дід Інни по батькові Йосиф Снарський був лісничим. Кілька поколінь Снарських доглядало ліс, який люди й досі називають бором Снарських. Хоч у метриці дідуся і було написано “із мещан”, походив він зі старовинного шляхецького роду, який бере свій початок ще з 16 століття. Цього свого діда Інна ніколи не бачила. За несправедливим та безглуздим звинуваченням (нібито він був членом контрреволюційної організації і агітував проти радянської влади) його розстріляли ще у 1937 році без суду та слідства. У 70-ті роки діда реабілітували, але батько Інни, Станіслав Йосифович, майже все життя носив клеймо сина “ворога народу”. Через це навіть до інституту не зміг вступити, закінчив будівельний технікум і до останніх днів працював інженером у Полоцькому райвиконкомі.

Любов до рідної мови, захоплення народними піснями, казками, фольклором передалась Інні від бабусі Матрони та діда Івана Цімошчанак, котрі мешкали у мальовничому селі Сястронкі під Полоцьком. Дід Іван був ковалем і часто брав онуку до себе в кузню. Мабуть, ще з тих далеких часів проростає експресивність і вогняне наповнення її віршів. Один із поетичних циклів так і називається – “Вогнепоклонниця”, але не в обрядовому, язичницькому значенні, а в сенсі її тісного, підсвідомого зв’язку зі стихією вогню... Бабуся Матрона працювала у колгоспі та займалася господарством. Лікувала людей травами, володіла знахарськими таємницями. Це вона навчила Інну розуміти голос звірів, пташок і трав. Це особливе розкуте світобачення, почуття єднання з усім живим згодом знайшло відгук у ії віршах.

У 1982 році Інна з золотою медаллю закінчує Полоцьку середню школу №3, і вступає на будівельний факультет Новополоцького політехнічного інституту, який закінчує у 1987 році з червоним дипломом. Після закінчення інституту три місяці працює у місті Молодечно на заводі металоконструкцій. Наприкінці цього ж року Інна виходить заміж за юриста Володимира Дідика і переїжджає до нього у Полтаву. Згодом у сім’ї Дідиків народжується син Владислав. Два роки Інна працює на кафедрі залізобетонних конструкцій Полтавського будівельного інституту, але, творча натура не дає спокою, і вона починає займатися журналістикою. Спочатку працює заступником редактора журналу «Бізнес-клуб» у видавництві «Криниця», потім прес-секретарем обласного центру соціальних служб для молоді. З 1998 року – вона редактор телебачення Полтавської обласної державної телерадіокомпанії «Лтава». У 2003 році Інна одержує другу вищу освіту – закінчила філологічний факультет Полтавського педагогічного університету імені В.Г.Короленка, знову ж таки з червоним дипломом.

Що ж стосується творчості, то здібності Інни до журналістики з’явилися ще у дитинстві. Першу замітку вона написала у 7-му класі. Від того часу регулярно друкувалася в полоцькій районній газеті “Сцяг камунізму”, була її позаштатним кореспондентом.
А от писати вірші Інна Снарська почала тільки на останніх курсах політехнічного інституту. З 1986 по 1987 рік вона відвідує Новополоцьке літературне об’єднання “Крыніцы”, яке на той час очолював відомий білоруський письменник Володимир Арлов. Поряд з нею були такі неординарні особистості, як Сергій Соколов-Воюш, Валентина Аксак, Лявон Борщевський, Якуб Лапатка, Ірина Жарнасєк, художники Сергій та Рита Цімохава. Інні було в кого повчитися білоруській мові, майстерності віршування і патриотизму. “Крыніцы” відіграли визначну роль в її творчому становленні, формуванні національної свідомості. Зерна «білоруськості» проросли на життєдайному ґрунті.
Перші вірші Снарської з’явилися у Полоцькій районній газеті «Сцяг комунізму» у 1984 році, а перша літературна публікація – в “товстому” республіканському часописі “Маладосць” у 1987 році. Хоча переважну більшість своїх віршів поетеса написала вже в Україні, творчого зв’язку з батьківщиною ніколи не уривала. В різний час її вірші друкували журнали “Беларусь” і “Полымя”, “Першацвет” і “Маладосць”, “Роднае слова” і “Дзеяслоў”, газети “Літаратура і мастацтва” і “Голас радзімы”, альманах «Беларус», який виходить у США. В Україні її поетичні добірки можна було прочитати у “Полтавській думці” та “Молодій громаді”, “Зорі Полтавщини” та “Полтавському віснику”, “Молоді України” та “Літературній Україні”, альманасі «Рідний край». Більшість віршів подавалися в оригіналі – білоруською.
У 1994 році у Мінську вийшла перша поетична збірка Інни Снарської “Пацеркі”. У 1997 році у Києві 13 віршів поетеси увійшли до колективної тритомної антології “На нашій, на своїй землі...” Цю книгу підготувала Головна спеціалізована редакція літератури мовами національних меншин України, нині – видавництво “Етнос”. У 1998 році виходить її книга “Пачакай, мая птушка...” у видавництві “Мастацкая література” у Мінську. У цьому ж році Інну Снарську приймають до Спілки письменників Білорусі та Національної спілки журналістів України. Збірка віршів “Лясная панна” з’явилася у 2002 році, “Кветка гарынь” у 2005-му, “Дві землі –дві долі” у 2006-му, “Вересові пісні зорі” наприкінці 2008-го. Дві останні книги – двомовні. Переклали Снарську з білоруської Майя Львович, Людмила Таран-Пономаренко, Микола Костенко, Сергій Осока, Наталка Фурса, Катерина Туз. Окрім української, вірші Інни перекладалися румунською, польською, російською, англійською мовами. Вчений-славіст з Англії Арнольд Макмілін присвятив її творчості окрему статтю «Украіна: Іна Снарская» в своїй монографії “Беларуская літаратура дияспары”.
Інна Дідик-Снарська - переможець літературно-мистецького конкурсу імені Василя Симоненка у 2006 році, лауреат обласної журналістської премії імені Г.Ф. Яценка за 2009 рік, лауреат премії імені Івана Котляревського за 2010 рік у номінації «Кращий медіапроект», лауреат обласної літературної премії імені Леоніда Бразова за 2010 рік у номінації «Поезія». Відзначила її творчість і Білорусь. У 2005 році Інну визнано переможцем літературного конкурсу «Нашчадкі Скарыны». Автор шести поетичних збірок належить водночас до двух професійних організацій – Національної спілки письменників України, а також Спілки білоруських письменників. Останні дві її книги вийшли в Україні.. Свої твори Інна Снарська пише переважно рідною білоруською мовою, та є в її творчому доробку також україномовна та російськомовна лірика.

Але Інна відома не тільки своїми віршами. З листопада 1998 року, відколи Інна Дідик (Снарська) працює в ОДТРК «Лтава», нею було створено близько 200 передач та документальних фільмів. Вона автор та режисер циклів програм «А у нас кіно знімали» та «Земляки» (у попередні роки виходили в ефір її передачі з циклів «Зустріч для вас», «Нові імена» та «Про Білорусь з любов’ю»). Інна Дідик розповідала про видатних особистостей Полтавщини, України, серед яких поети Василь Симоненко та Дмитро Луценко, кінорежисер Олександр Довженко, композитор Олексій Чухрай, письменники Олександр Ковінька та Леонід Бразов, Анатолій Гальченко та Володимир Карпенко. Серед героїв передач Інни Дідик є також люди, які не мають високих звань та нагород, проте багаті своїм внутрішнім світом, самобутнім талантом (поетеса Наталія Дорогавцева з теленарису «Біла ворона», художник Володимир Гнипа з документального фільму «Я не буду війну малювати», Парасковія Масич з передачі «Пісні одного життя»). Увагу журналістки привертають мужні особистості зі складною долею, які силою свого духу долають усі перешкоди (колишній політв’язень Леонід Рябченко з фільму «За компасом волі», фронтовик Григорій Плигач з теленарису «Повернення з багряного вирію»). У творчому доробку Інни Дідик є також неймовірні історії кохання (нарис «Сумна щаслива історія про кохання»), ряд передач про Велику Вітчизняну війну, сталінські репресії, голодомор.
Передачі та документальні фільми Інни Дідик неодноразово відзначалися нагородами престижних професійних конкурсів та телефорумів. «Проста і світла таємниця» - дипломом за кращу авторську роботу на Міжнародному фестивалі телерадіопрограм «Мій рідний край – 1999», м. Ужгород, «Сумна щаслива історія про кохання» - III місце на VII Всеукраїнському фестивалі телерадіопрограм «Калинові острови – 2002», м. Київ, «Рожеві лебеді Василя Симоненка» - перше місце у номінації «Душі невичерпна криниця» на IX Всеукраїнському фестивалі телерадіопрограм «Калинові острови – 2004», м. Миколаїв. «Повернення з багряного вирію» - гран-прі Міжнародного фестивалю «Перемогли разом - 2005», м. Севастополь, а також перше місце та приз глядацьких симпатій на X Всеукраїнському фестивалі телерадіопрограм «Калинові острови - 2006», м. Донецьк. «Дорога на відстані серця» одержала диплом за кращу операторську та режисерську роботу на Міжнародному фестивалі телерадіопрограм «Мій рідний край - 2006», м. Ужгород, «Біла ворона» - перше місце у номінації «Душі невичерпна криниця» на XII Всеукраїнському фестивалі телерадіопрограм «Мій рідний край - 2008», м. Черкаси, «За компасом волі» - гран-прі XIII Всеукраїнського фестивалю телерадіопрограм «Калинові острови - 2009», м. Чернігів, «Я не буду війну малювати» - спецприз фонду Андрія Первозванного на Міжнародному фестивалі «Перемогли разом - 2010» у Севастополі.

Про Інну Снарську та її творчість написано чимало наукових статей та публіцистичних нарисів, з нею проведено ряд інтерв’ю у газетах та електронних засобах масової інформації Білорусі та України.

• Більш повну інформацію про творчість цієї прекрасної поетеси Ви знайдете на її офіційному сайті : http://inna-snarskaya.org.ua (прошу вибачення, сайт у стадії розробки)
• Сторінка Інни Дідик у моєму світі : http://my.mail.ru/mail/sis.poezija/
• Фотографії з особистого архіву Інни Снарської